Восени 2023 року, коли навчальний процес набрав обертів, до нашого коледжу привезли атрибути війни. Привезли їх не для ознайомлення як з історичними артефактами війни, що точиться, а зовсім з іншою метою. 
   Отож до нас поступила пропозиція перетворити гільзи на мистецький відгук про те, що відчуваємо, що думаємо, про що хочеться сказати, кричати чи навпаки мовчати. Більшу частину гільз хлопці і дівчата розібрали для роботи. Наприкінці року наші перші мистецькі спроби у такому вигляді були завершені. Гільзи отримали своє друге життя, зовсім інше...
    Минуло трохи часу, залишилися дві останні гільзи неторкані  мистецьким пензлем. Сумно було на них дивитися, захотілося і їм дати шанс на друге життя. Одну з них поважного розміру взялися розписувати Наталя Линда та Софія Дороцька. 
    У голові роїлися різні думки, всі вони були ніби цікавими, ніби змістовними, але до повноти, до відчуття, що це саме те чогось трішки бракувало, а надто, коли взялися за справу дві різні творчі особистості, юні, ще трохи зелені, але з непереборним бажанням долучитися до важливої справи... 
    Визначитися нам допоміг звичайнісінький день зі студентського життя, а точніше пара з української літератури, де ми якраз взялися вивчати творчість Ліни Василівни Костенко.  Викладає у нас цей предмет Орися Степанівна Лещишин – активна, по-доброму емоційна, ласкава пані, яка старанно та віддано докладає зусилля аби щось цінне та важливе  засіло в студентські юні голови та стало поживою для роздумів та творчого пошуку. Принаймні так воно сталося у нашому випадку. Ознайомитися вдалося з багатьма прекрасними поезіями Ліни Костенко. Якось особливо гостро відгукнулась поезія  «Мій перший вірш написаний в окопі», створена задовго до повномасштабного вторгнення, як спогад про відчуття дитини, свідоме дитинство якої припало на воєнні роки. З цього і розпочалось втілення задуму.
   Ось до вашої уваги виїмки з творення цього артоб'єкту.